Військово-морське училище в Мюрвіку – має дуже давню та шановану історію. Сьогодні відвідав казарми, яким майже 100 років. Зважаючи на умови, де виховують військових – не дивно, що тут отримують путівку в життя дійсно кваліфіковані офіцери військово-морських сил Німеччини.-зазначив К.Бриль.
Окремо хочу відзначити, те, як німці пишаються своїми військовими. Для них – це справжнє свято.
Каталог статей
| Головна » Статті » Мої статті |
Як організувати музейну експедицію в зону АТО?
Війна за Донбас закінчиться не скоро. Відповідно музеї, особливо військові, повинні вже зараз звернути увагу на процес збору експонатів і відкриття виставок. А це не так просто, як здається. Спробую поділитися стартовим особистим досвідом. Дякуючи першокласній команді художників, фотографів, що стихійно сформувалася довкола Музею плакату при журналі «Музеї України», ми можемо миттєво реагувати на виклики часу. Нагадаю, що першу офіційну виставку про Майдан в музеї національного рівня, було відкрито 27 лютого 2014 року! Києвом ще блукали банди здичавілих тітушек, а у скромній виставковій залі Тернопільської садиби відділу Сучасне село Національного музею народної архітектури та побуту України, команда Музею плакату вже відкрила виставку «Плакати Майдану». Виставка миттєво доповнилася і буквально за кілька тижнів стала меморіальною. Почався Крим, інші потрясіння, а лише тут, у крихітній залі, законсервувався отой незбагненний дух Євромайдану, боротьба, смерті, перша Стіна Небесної сотні… За кілька тижнів ми вже відкрили виставку «Крим – це Україна!». Теж плакати. Як виявилося, єдина експозиція такого плану… Теж вже не можна нічого змінити…
Отож, перший досвід, широко висвітлений великою пресою, ми здобули. Однак, розуміли, що повноцінна виставка крім плакатів, повинна мати ще багато чого… Ми почали готувати Першу музейну експедицію в зону АТО. Вдячні Київській ОДА, Нацмузею «Битва за Київ у 1943 році»! Відразу проявилося кілька проблем. Просто так на місця боїв не потрапити. Потрібна маса дозволів – ніхто брати на себе відповідальність за ваш супровід, безпеку не поспішає – є чимало інших завдань! Можна потрапити під обстріл, нарватися на диверсантів… Але, найбільша небезпека – міни! Як суцільні мінні поля, майже не позначені, так і тисячі гранат-розтяжок, сигналок, протипіхотних… Це – жахлива реальність! Міни ставлять всі і скрізь, а от знімати чи позначити місце… А тепер уявіть, як молоді співробітники музеїв, а в основному то жінки, безпечно попрямують до якогось підбитого танку, який, можливо, стоїть саме посередині мінного поля… Збирати гільзи…
Зрозуміло, є і інша крайність. Туристична подорож до першого блокпоста і пару снарядних гільз у подарунок… Вивчивши ситуацію, порадившись, ми зрозуміли, що найкращий спосіб – приєднатися до фанатів-волонтерів, які везуть гуманітарну допомогу прямо у батальйони – майже на передову. Виявилося, що «найбезбашеніші», до кого можна приєднатися – конвої Самооборони Майдану. Саме з їх числа виникли перші добровольчі частини, є сотні побратимів, і повірте, у прифронтовій зоні вони орієнтуються краще, ніж деякі штабні теоретики… До того ж, багато хлопців їдуть із власною зареєстрованою зброєю, в дорозі приєднуються бійці у повній бойовій викладці… Музей української пропаганди давно дружить з Самообороною Троєщини Дмитра Бричка, тож приєдналися… Перший міф про Слов`янськ. Немає там вздовж доріг колон підбитої бронетехніки! І куп гільз нема! Мені пропонували на базі «Київ-1» нагребти у підвалі гільз. Чомусь відмовився. А даремно! Металолом же ще скрізь приймають!
У Артемівську ми були в районній лікарні, куди якраз почали прибувати поранені, приїхав з переломом комбат «Київської Русі»… Обстріл... Потім ми тягали ноші з жінкою, посіченою осколками – чоловіка вбило зразу, що з дітьми – не знаю… Наші мобільні групи на мікроавтобусах, які вискочили до бойових блокпостів, теж стали мішенню. Хлопці ледве встигли викинути гуманітарну і вискочити… Які експонати… Під Дебальцевом ставало гаряче… Ми рвонули на зустріч мікроавтобусам. Вискочили на наш блок-пост. Самооборонці зустріли знайомих. А за кілька кілометрів у всій жахливій красі «розцвіли» вибухи від залпів Градів і важкої артилерії. Вартові двинули до бліндажів. Наш старенький автобус «Еталон» помчав з неймовірною для нього і побитих танками доріг, швидкістю… На повороті на Лисичанськ колись був штаб бойовиків ДНР. Моє щире бажання пройтися і пошукати експонати було припинене красномовним порухом АКМ і черговим поясненням про міни і розтяжки. Тут прилетіла мобільна група і вже рідною колоною ми помчали крізь зеленку вздовж лінії фронту. Темніло… Вражень аж занадто, експонату жодного! Хоч хлопці з бату «Чернігів» дарували розібраний крупнокаліберний – не взяв – боєприпаси, і старий акваланг… Вже наступного дня, коли летіли на Новоайдар, зупинилися на одному з блок-постів, де готувалися до прийому ворожих танків. Зустріли хлопців з Троєщини. Знають наш музей. Пообіцяли завалити «залізяками» на зворотному шляху. Однак, колони Самооборони, за якими дуже полюють сепари, майже не повертаються тим шляхом, яким приїхали – засади… Не пощастило і в Щасті… Виручили в батальйоні «Київщина» - гранатомет, два прапори… Нині ми з Іваном Петровичем Вікованом намагаємося направити до бату БРДМ і БТР з Нацмузею «Битва за Київ у 1943 році», які в ремонті. За це музею обіцяють загиблий танк Т-64. Перемовини тривають. Нині шукаємо КрАЗ-255… Думаємо як все документально оформити, десь знайти тягач з платформою, гроші… Mи побували у батах «Київ-1», «Київська Русь», «Айдар», «Київщина», «Чернігів», частинах ЗСУ. Познайомилися з щирими, прекрасними, безстрашними людьми. Про щось домовилися. Я пару раз трохи не заблукав на мінне поле, отримав незабутні враження. І чітко розумію, що для того, аби зробити хоча б маленьку музейну виставку про героїв АТО, треба їхати ще. Бойовими частинами. З гуманітаркою – бо з порожніми руками ніхто нічого не дасть. Відповідно, туди, де стріляють, йдуть бої. Інакше не вийде. Або, писати листи і отримувати для музеїв якісь старі навчальні макети, що хтось теж зробить… Чи щось виклянчувати, не розуміючи, що то за річ, кому належала і де була…
За кілька днів перший стрес пройшов. І я з подивом зрозумів, що все стало трохи іншим. Попри природній страх і вік, мене знову потягло у ту жахливу і прекрасну зону АТО. Це вже справа честі – зібрати експонати і зробити пару виставок… Може комусь допоможуть ці поради-враження… Журнал «Музеї України» висловлює подяку ветерану Афганістану Олегу Колеснику за надійний супровід у Першій музейній експедиції в зону АТО! Спасибі Національному музею-заповіднику «Битва за Київ у 1943 році», Управлінню культури Київської ОДА за сприяння! Керівникам Центру підтримки добровольців Самооборони Майдану, які роблять таку важливу і ризикову справу! Особисто дякуємо активіста Олександра Курзу! ГО «Самооборона Троєщини» Дмитра Бричка - справжні патріоти! Постійно збирають і доправляють в зону різноманітну допомогу! Як можете щось передати, чи підтримати волонтерів коштами тел. 063-610-03-66. Кожний державний військовий чи краєзнавчий музей повинен створити і представити виставку про героїв АТО. Це наш прямий обов’язок! І ми повинні його виконати, як виконують наші солдати під кулями! Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України», керівник Першої музейної експедиції в зону АТО | |
| Переглядів: 1210 | |
Початок АТО ми вже фіксували у нашому новому – Музеї української пропаганди на Троєщині. Тут вже сформувалася нова команда митців – плакатист з Харкова, арт-директор часопису Юрій Нерослік (якого у 52 роки мобілізували до ЗСУ, направили під Іловайськ, звідки він потрапив у шпиталь, нині на Луганщині). Фотограф Катерина Крючкова стала креативним директором музею, створивши серію яскравих постерів для наших солдат АТО, доставлених у зону масовим накладом. А художній директор музею Георгій Ключник, стрімко прославився серією антипутінських карикатур, теж виставлених на Троєщині і через наші чисельні інтернет-ресурси поширених на мільйонні аудиторії.
| Всього коментарів: 0 | |